Проте інформаційна агресія в тому чи іншому вигляді існує стільки ж часу, скільки існує людство: і без інстинкту агресії, і без інформації людина немислима. Чудову алегорію інформаційної агресії можна знайти ще в біблійній легенді про труби, що зруйнували стіни Єрихона.
Інша річ, що способи та прийоми інформаційної агресії з розвитком матеріально-технічної бази для передачі і переробки інформації зазнали значних змін. Це саме той випадок, коли буття визначає свідомість. Особливість телебачення, яке з'явилося в середині XX століття, зокрема, полягає в тому, що за його допомогою можна творити людину юрби, про яку стільки говорили в попередньому XIX столітті. Сама по собі, як пасивний інструмент історії, вона існувала за всіх часів, але всюдисущість і переважання її у всіх сферах і класах нині стали безпрецедентними.
Ситуація ускладнюється тим, що суспільною думкою керують сьогодні зовсім не всюдисущі масони, не адепт зла Гітлер або ще хтось екстраординарний. При важелях створеного і налагодженого колись дуже розумними людьми апарату маніпулювання перебувають такі ж обивателі, як ті, на кого він впливає, тільки успішніші. Говорячи образно, телепузики керують покьомонами. Розходження між керівниками і керованими не стільки якісне, скільки кількісне; це значить, що людина юрби відтворює сама себе.
Одночасно зі стрімкою віртуалізацією людського життя багато прийомів «рукотворної», класичної агресії переходять у власне інформаційну сферу. Можна сказати, що полем бойових дій поступово стає сфера людської свідомості. Можна простежити цей процес на прикладі історії терору; сьогодні терористичну дію остаточно розуміють не як радикальний репресивний захід, а як агресивний інформаційний акт. Таке тлумачення є насправді не таким вже новим; воно оформилося ще за часів Великої французької революції. Основні ідеологи ще на самому її початку вбачали в терорі лише необхідний різновид воєнних дій. Масові страти, застосовувані проти очільників контрреволюції, повинні були забезпечити усунення конкретних осіб. Елемент залякування, звичайно, відігравав дуже важливу роль — згадаймо, що «терор» з латини перекладається як «жах», — та згодом терор стали використовувати не тільки для цього — він став способом створення особливого морального і психологічного стану народних мас для того, щоб, спираючись на цей стан, ініціатори згаданих агресивних дій могли правити і перемагати. Виправдуючи позицію нової влади щодо вчинених паризькою черню у вересні 1792 року кривавих погромів, побиття ув'язнених у в'язниці аристократів, що виявилася у мовчазному схваленні, якщо не інспірації їх, Дантон говорив у Конвенті, що згадані дії «були наслідком загального збурення умів, національної лихоманки, що творила в той же час чудеса, яким буде дивуватися потомство». Ще за два роки до того Марат сформулював характерний імператив: «постійно підтримувати народ у збудженому стані, поки основу існуючого ладу не складуть справедливі закони». Отже, терор ставав не просто черговим етапом воєнної операції, а свідомим індукуванням тотального психозу, масової істерії, надійним гарантом перманентного шоку. Терор як політика, терор як індустрія, терор як культура і мистецтво.
Саме таке розуміння терору запанувало в часи французької революції і тріумфує донині. Зрештою, за справедливим зауваженням Оруелла, «весь період Терору, якщо брати загальну кількість загиблих, був жартом у порівнянні з будь-яким боєм наполеонівських воєн» (тут він тільки перефразував Мішле, який сказав, що всі жертви революційного терору в Парижі становлять заледве сорокову частину солдатів, які загинули в Бородінській битві). І до, і після французької революції історія знала випадки куди більш масштабних масових винищень, однак саме революційний терор у Франції став відомий всім такою мірою, що багато істориків спеціально пишуть це слово з великої букви, — бо він став предтечею терору прийдешнього. Сучасні спадкоємці царя Ірода при побитті дітей керуються не стільки бажанням їх винищити, скільки закарбувати в масовій свідомості акт їхнього винищування.
В. І. Ленін писав про французьку революцію: «Для свого класу, для якого вона працювала, для буржуазії, вона зробила так багато, що все XIX століття, те століття, що дало цивілізацію і культуру всьому людству, пройшло під знаком французької революції. Він у всіх кінцях світу тільки й робив, що проводив, доробляв те, що створили великі французькі революціонери буржуазії».
Ці слова повною мірою стосуються доктрини терору, інформаційного і безпосереднього, доктрини, що залишилася актуальною й у XX, і в XXI столітті, більше того, що піднялася у своєму розвитку на новий, більш високий рівень.
Коли процеси тридцятих років у Радянському Союзі санкціонували знищення високих партійних працівників, це робилося зовсім не тому, що ті дійсно були найманцями ворожих розвідок. Коли в лютому 1945 року бомбардувальники англійців і американців планомірно знищували мирне населення Дрездена, це робилося зовсім не тому, що хтось вирішив, що в Дрездені оселився Гітлер. Коли в 2001-му літаки таранили вежі Всесвітнього Торговельного Центру, для терористів не мало ніякого значення, хто в цих вежах перебував. Непрямі наслідки акту насильства були вже набагато важливішими від його прямих наслідків.
Інформаційний терор у чистому вигляді передбачає реалізацію «теракту» уже не в реальності, а в головах, у свідомості. Власне, робота великих медіа-організацій провадиться саме у такий спосіб, щоб тероризувати тих, кому уготовано невдячну роль споживача інформації; такий споживач перебуває у свідомо пасивному статусі, радикальний контрзахід, що він може його почати — натиснути кнопку вимикання на дистанційному пульті. Тим часом методики і технології інформаційного впливу на нього вдосконалюються з небувалою швидкістю. Жах і заціпеніння змінюються керованою апатією. Лихоманка, про яку говорив Дантон, повинна тепер стати перманентною легким ознобом.
Однак, незважаючи на все сказане, невдоволених наявним станом речей досить багато і донині, причому, як зазвичай, це розумні, чесні й відповідальні люди. Тому «робота з громадськістю» організується так, що висловити свою незгоду з думкою групи, яка привласнила право на інформацію, означає поставити себе поза суспільством. Ще в Достоєвського Петро Степанович Верховенський, розповідаючи про свою пропагандистську роботу, говорить: «Головна сила — цемент, який все поєднує, — це сором власної думки. Оце так сила! І хто це працював, хто цей «миленький» трудився, що жодної власної ідеї не зосталося ані в кого в голові! За сором вважають». Незважаючи на нав'язливий інформаційний шум і хвалькуваті заяви про свободу слова в інформаційному просторі, існують свої строгі табу і тверді закони, порушувати які для активного інформаційного суб'єкта означає як мінімум прирікати себе на цілковите випадіння з цього простору. Історія, якою її представляють хазяї життя, повинна робитися руками конформістів, це правило стало тотальним — і той, хто бореться за інформаційну владу, за дискурс, мав створювати свої ефективні інформаційні заборони та руйнувати наявні. У нашу добу, коли інформаційне домінування Капіталу, як і його домінування в інших сферах, сягнуло найвищого рівня своєї могутності, здається вже, що боротись із цим домінуванням неможливо. Протистояти агресії може лише агресія. Це не завжди справедливо для індивідуального, та майже завжди справедливо для колективного рівня.
Інформаційне протистояння панівній ідеології, дійсно, завжди було ще більш агресивним і відбувалося, зазвичай, у три етапи:
1. Створення ядра. З'являється досить велика кількість людей, які не сприймають стан речей, що склався; які мають цінності, несумісні з панівним світоглядом і незадоволених своєю пасивною роллю в системі відносин, що сформувалася, причому налаштованих при цьому зовсім непримиренно. Найенергійніші з них починають займатися просвітницькою роботою в стилі декабристів і Герцена, входячи у взаємодію між собою: будять, розкривають, викривають виразки й облудність наявного устрою. Це робиться якомога агресивніше, щоб не загубитися в навколишньому інформаційному шумі, з помітним акцентом на заперечення фактичного стану речей; альтернативу, зазвичай, окреслюють досить схематично. Ідеологи інформаційного протистояння на цьому етапі орієнтуються на тих, хто потерпає від відсутності інформації, та не від її нерозуміння. Найголовніше завдання цього етапу вони вбачають у тому, аби показати, що альтернатива не тільки можлива, а й неминуча, що її прихильники діють; озброїти словом і надією тих, хто цього потребує.
2. Створення середовища. Люди різних опозиційних настроїв поєднуються для того, щоб підтримувати одне одного. При цьому організовуються вони на цьому етапі не за принципом «за», а за принципом «проти». Найголовніша мета полягає в тому, щоб створити альтернативний інформаційний простір, зі своїми установками і табу, аж до рефлексів, й реалізувати відповідну інформаційну агресію, що переважає агресію супротивника. Тут можна знову згадати Велику французьку революцію. «Напередодні кривавого терору 1793 р., — писав її відомий дослідник Огюстен Кошен, — з 1765 до 1780 р., у словесній республіці проходив безкровний терор, у якому роль Комітету суспільного порятунку відігравала «Енциклопедія», а роль Робесп'єра — Д'Аламбер». «Мене бентежить те, — зауважує він далі, — що всі ці жахливі, диявольські наслідки мають джерелом крихітний факт, що їх пояснює, — такий банальний, такий незначний факт — балаканину». Більш свіжий приклад, хоча і приклад зовсім іншого роду — дисиденти, які підточували ідеологічні основи радянської влади. Це була абсолютно різношерста публіка: консерватор Солженіцин, сіоніст Щаранський, математик Шафаревич, фізик Сахаров… Усіх їх пов'язувала тільки ненависть до наявного тоді ладу. Тільки-но радянська влада впала, їхні шляхи миттєво розійшлися. Але тоді, у середині сімдесятих, вони створили досить різнорідне, хай і нечисленне, опозиційне середовище, установки якого поступово й успішно почали впроваджуватися в лояльних колах.
3. Створення атмосфери. За тридцять років до французької революції Вольтер писав: «Усе, що я бачу, сіє насіння революції, що настане неминуче. На жаль, я буду позбавлений задоволення бути її свідком… Освіта поширилася до такої міри, що вибух станеться за першої сприятливої можливості, і тоді буде славний шарварок». Освіту зовсім іншого роду, ніж вольтерівська, але настільки ж агресивну, ми могли знову-таки спостерігати в шістдесяті-сімдесяті роки минулого століття в СРСР. Для тогочасного радянського суспільства був властивий крайній ступінь навіюваності. Дуже характерним, наприклад є те, з яким смаком населення ганило «колгоспників». При цьому саме воно здебільшого являло собою середовище «колгоспників», нехитромудрих, неповоротких, добродушних людей найпростіших професій. Траплялося — і, до речі, трапляється дотепер — що колгоспниками, лаючись, обзивають один одного безпосередньо професійні колгоспники! Сьогодні це ще можна зрозуміти — робітник і колгоспник далеко не герої нашого часу, часу переможного капіталізму — але в «першій у світі державі робітників і селян» така лайка була серйозним і красномовним симптомом. Цей приклад дійсно досить цікавий: «колгоспників» і «бидло» традиційно ненавиділи лише в невеликому і слабосильному дисидентсько-інтелігентському середовищі. Офіційна радянська ідеологія, навпаки, ставилася з найбільшим пієтетом до «трударів». Саме вони, будучи «колгоспниками» теж навряд чи готові були себе зненавидіти. Однак купка інтелігентів, спираючись на певні сили в суспільстві, змогла змусити їх зробити це! У ті роки стартувала, а через десяток років було здійснено блискучу операцію підміни консервативного повсякденного смислу певною мірою злостивим маргінально-дисидентським світовідчуванням. Дисидентам і тим, хто за ними стояв, вдалося створити певну інформаційну атмосферу, змінюючи суспільну думку спрямованими точковими ударами з різних боків. Тільки-но кількість активістів, і симпатиків стала достатньою для того, щоб забезпечити масованість і повсякчасність цих ударів, інформаційну битву було виграно.
Тому нинішній стан справ вселяє зневіру в тих, хто вважає, що потрібно протистояти фактичній інформаційної окупації, у якій зараз перебувають наші країни. Ворог настільки сильний, хитрий і витончений, що протистояння йому уявляється марним. Матеріально-технічну базу будь-якого опозиційного глобальному світовому порядку руху, необхідного для відповідної інформаційної агресії, годі й порівнювати серйозно з матеріально-технічними ресурсами слуг цього порядку. Пропагандист від якої-небудь альтернативної ідеології, щоб бути почутим, сьогодні має боротися не стільки за людський розум, скільки за людське божевілля, інспіроване інформаційним агресором, який домінує. Це означає, що він буде змушений подавати свої ідеї у межах ворожої ідеології, навіть ворожого світовідчуття; а давно відомо, що той, хто приймає чужі правила гри, той у грі цій рано або пізно неминуче програє.
Отже, завдання, що стоїть перед прихильником альтернативного шляху, шляхетніше, ніж просто пропаганда своєї ідеології. Вона має повернути людині активну роль у взаємодії з інформацією, врятувати її від нав'язаних рефлексів і стереотипів та вилікувати її від інформаційної лихоманки. Пошук шляхів до цієї мети — копітке і здебільшого невдячне завдання, але саме це завдання може на даному етапі об'єднати невдоволених.
Так, одним із цих шляхів, зазначеним і уторованим, як не дивно, самими «хазяями дискурсу», є широке використання Інтернету, що його вважають головним засобом масової інформації майбутнього. Сам по собі Інтернет небезневинний, він несе спосіб мислення і відчуття горезвісної людини маси. Людина, часто і бездумно користується Інтернетом, втрачаючи не тільки критичність, а й серйозне ставлення до інформації, що буквально напливає на неї, швидко привчаючи грати з її потоками натисканнями кнопок. Однак всесвітнє павутиння має ту незаперечно позитивну якість, що пасивний споживач інформації привчається виявляти активність і керуватися власною ініціативою хоча б у споживанні. Більше того, якщо з брехнею, що лунає з телевізора, сперечатися неможливо, то Інтернет допускає інтерактивність — можливість висловлювати свою реакцію на подану інформацію прямо там, де її було опубліковано. Нерідко трапляється, що безліч коментарів до тієї чи іншої новини або статті містять її різке заперечення. Коментатори не завжди компетентні або коректні, але дискусії так чи інакше ведуть до відродження старого, що відійшло на другий план із винаходом телебачення — мистецтва публічної суперечки, — а людина, яка сперечається, неминуче зобов'язана думати. Активний користувач мережі при бажанні здатен піти далі й брати участь у формуванні своєї власної маленької ділянки інформаційного простору, створивши «домашню сторінку» або розсилаючи свої матеріали мережею. При цьому заборони й табу, про які ми говорили раніше, у віртуальному просторі значно ослаблені (через технічні складності їх запровадження). Одна людина здатна, не вдаючись до послуг рекламістів, довести кількість передплатників такого розсилання до декількох тисяч; що ж казати про організації чи декількох таких людей, які виявляють одне одному солідарність і підтримку, нехай вони навіть перебувають у різних кінцях світу, коли ефективність подачі інформації так зростає? По суті, Інтернет є місцем, де «незручну» інформацію придушують і заглушають найменше — і можливо, він буде саме тією слабкою ланкою, зачепивши яку, можна буде розірвати ланцюг агресивного інформаційного домінування.
Особисто Товариш У
- Інфармацыйная агрэсія ды інфармацыйнае супрацьстаянне. Тэкст на беларускай мове
- Информационная агрессия и информационная война. Текст на русском языке
